pan_andriy (pan_andriy) wrote,
pan_andriy
pan_andriy

Толстоевщина

Мы слышим плач толстых министров, черносотенцев и филологических дам — они очень сожалеют, что дети не читают.

Никто не задался вопросом: а что, собственно говоря, этим детям читать? Классику? А почему ее надо читать? Почему надо употреблять продукт, у которого явно закончился срок годности? Почему до сих пор никто не хочет называть вещи своими именами?

Богоискательская истерика Достоевского имеет к сегодняшнему дню такое же отношение, как шумерские глиняные таблички. Пафосное, мучительное, многословное фэнтези Толстого о войне 1812 тоже свое отжило. В этом жанре появились образцы и поинтереснее. Тема многолетних предсовокупительных терзаний самок в кринолинах тоже сегодня особого интереса не представляет.

Конечно, у русской литературы до сих пор есть фанаты. Достоевский из могилы весьма успешно дергает за ниточки даже самого Милонова, не говоря уже о его мелких подражателях типа Проханова, Дугина, Холмогорова и других черносотенцев. Эти персонажи, конечно, симпатичны, но они на вряд ли обеспечат русской литературе вторую жизнь.
А.Невзоров "У русской литературы закончился срок годности"




Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючись гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, геніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей, бодай не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальови або Єлізавета Смєрдящая — вінець творіння і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під огиду ідеологію" кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова, цебто так, як і в Гоголя з пошукуваннями „позитивних типів".

Достоєвський відпихає й відстрашує не-росіянина автоматично, з якоюсь не-російською щирістю. Західня людина, з живим інстинктом самоохорони, залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках.

Читатиме далі (мова тут про читача, а не дослідника й вченого) лише той, хто вже має в собі щілини й надщерблення. О. Вайльд згадав про Достоєвського й „достоєвщину" аж за мурами Редіґенської в'язниці, коли вже був „пониженим і ображеним". Недавно померлий Редіярд Кіплінґ з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, геніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як півгодини".

Не те з Толстим. Він навіть для Кіплінґа був „великий письменник". Великий письменник „російської землі", „тітан", „лев літератури" (вираз Буніна) він — у своїй „удержавленій" в СССР сорочці — якийсь Ілля Муромець її і, у всякому разі, загально признаний на заході ехсеllе а реіndrе lа vіе. Крім того, він — „філософ-мораліст", він пошукувач „правди" християнства, він „великий мислитель" і навіть „мученик ідеї", „апостол", що потягнув цілі сотки „толстовців" до в'язниць і навіть на заслання.

Євген Маланюк "Книга спостережень"


В естета О.Пушкіна, у спростаченого графа Л.Толстого, в апостола міського шумовиння Ф.Достоєвского, у циніка О.Блока- в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі стичні вартості; щоб довести, що розбій-не свобода, що душогубство-це любов, що нерівність-це бунт проти Бога, що краса-це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх "за" і "проти", всіх "так" і "ні", всіх "дозволено" і "заборонено", всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це-і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті"

Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя.

Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності
. Чацький О.Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші "гамлети" І.Тургенева, або Обломов та Райський І.Гончарова-безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф.Достоєвского. звихнені істоти А.Чехова. "лишние люди"-ось які є типи московської літератури... Улюблені герої Ф.Достоєвського-це не бунтівники, але "униженньіе й оскорбленньіе", або "страдальнички", які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін).

Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А.Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І.Гончарову-Обломови, ф.Достоєвському-епілептики, Л.Толстому-Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, "бунтареві" М.Горькому- вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це-апотеоза каліцтва, це-бунт- нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це-бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя.

Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси: журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль "тряпичной" душі; знищення і упокорення особистості-ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя.

Вони мали уздоровити світ, Європу, їх-ці нулі-московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи ... чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні "чухонской помеси й массового батожья"? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе. у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок-лише в покорі Л.Толстого. або "пивной скандал" С.Єсєніна. Або "прошение" як ідеал, або "дайош Європу", щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место".

"Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема цієї краси, а с ідея "полезного": нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину. пориву, а є страх життя та "грусть й тоска безьісходная". Бунт С.Єсеніна - це лише московське "озорство"; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда. а лише "озорство деревенского озорника". Він хоче "коленом придавить зкватор" і "пополам нашу землю разломить, как калач", і аж "до Египта раскорячить ноги". І все це "под гармонии пьяной кличи"

Дмитро Донцов



В.Ленін писав перед 1917 роком: "Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі". Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л.Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л.Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л.Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від'ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л.Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П.Сазанович.

Московський письменник Бальмонт пише: "Ф.Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф.Достоєвський називає свій роман "Бєси" майже історичним нарисом. Вустами героя того роману - Верховенського-батька Ф.Достоєвський визнав, що ті "бєси", тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями". Інший дослідник підтверджує: "Ф.Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: "Благослови Боже і прости". Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф.Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації"
Павло Штепа , "Московство", 1968



Подведя столь солидную научную базу, мозговой трест профессора Руднева стал проверять эти теории на практических примерах. Первым делом сняли штаны с великого гуманиста Льва Толстого, заслуженного богоискателя, которого почему-то со скандалом отлучили от церкви, и сиятельного графа, которого сам Ленин называл зеркалом русской революции.

Чтобы не было недоразумений, слово предоставлялось самому Толстому. В своем личном дневнике от 29 ноября 1851 года он писал следующее: "Я никогда не любил женщину... но я довольно часто влюблялся в мужчин... Я влюбился в мужчину, еще не зная, что такое педерастия... Например, Дьяков - я хотел задушить его поцелуями и плакать".

В своей "Исповеди" Толстой писал так: "Я чувствовал, что я не совсем здоров душевно". А в это время второй великий русский писатель. Достоевский писал так: "О Льве Толстом... слышно, что он совсем помешался".

На это Толстой отвечал Достоевскому, что тот сам больной и все его герои тоже больные. При этом подразумевались не больные желудком, а душевнобольные.
"Боже, - подумал Борис, - вот это так обмен любезностями между гениями! "
Чтобы разрешить этот спор, 13-й отдел ссылался на знаменитого психиатра Россолимо, который лечил Толстого и поставил такой диагноз: "Дегенеративная двойная конституция: параноидальная и истерическая с преобладанием первой".

А чтобы Толстому не было обидно, профессора 13-го отдела выкопали каких-то фрейдистов-психоаналитиков, которые при помощи всяких фиглей-миглей высчитали, что в жизни и творчестве Достовского тоже есть некие "тенденции гомосексуального порядка". Так помирили Толстого и Достоевского: оба они правы - оба больные.
Григорий Климов "Князь мира сего"



Люди, жизненными силами которых являются идеи Достоевского и Толстого, не могут создать прочную социальную организацию. Они должны скатиться к условиям полного варварства.

Разумеется, это не означает, что ввоз и перевод русской литературы следует запретить. Невротики могут наслаждаться ей, сколько пожелают, здоровые люди в любом случае будут ее сторониться.

Людвиг фон Мизес , 1927

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 8 comments