Мы слышим плач толстых министров, черносотенцев и филологических дам — они очень сожалеют, что дети не читают.
Никто не задался вопросом: а что, собственно говоря, этим детям читать? Классику? А почему ее надо читать? Почему надо употреблять продукт, у которого явно закончился срок годности? Почему до сих пор никто не хочет называть вещи своими именами?
Богоискательская истерика Достоевского имеет к сегодняшнему дню такое же отношение, как шумерские глиняные таблички. Пафосное, мучительное, многословное фэнтези Толстого о войне 1812 тоже свое отжило. В этом жанре появились образцы и поинтереснее. Тема многолетних предсовокупительных терзаний самок в кринолинах тоже сегодня особого интереса не представляет.
Конечно, у русской литературы до сих пор есть фанаты. Достоевский из могилы весьма успешно дергает за ниточки даже самого Милонова, не говоря уже о его мелких подражателях типа Проханова, Дугина, Холмогорова и других черносотенцев. Эти персонажи, конечно, симпатичны, но они на вряд ли обеспечат русской литературе вторую жизнь.
А.Невзоров "У русской литературы закончился срок годности"
Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючись гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, геніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей, бодай не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальови або Єлізавета Смєрдящая — вінець творіння і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під огиду ідеологію" кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова, цебто так, як і в Гоголя з пошукуваннями „позитивних типів".
Достоєвський відпихає й відстрашує не-росіянина автоматично, з якоюсь не-російською щирістю. Західня людина, з живим інстинктом самоохорони, залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках.
Читатиме далі (мова тут про читача, а не дослідника й вченого) лише той, хто вже має в собі щілини й надщерблення. О. Вайльд згадав про Достоєвського й „достоєвщину" аж за мурами Редіґенської в'язниці, коли вже був „пониженим і ображеним". Недавно померлий Редіярд Кіплінґ з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, геніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як півгодини".
Не те з Толстим. Він навіть для Кіплінґа був „великий письменник". Великий письменник „російської землі", „тітан", „лев літератури" (вираз Буніна) він — у своїй „удержавленій" в СССР сорочці — якийсь Ілля Муромець її і, у всякому разі, загально признаний на заході ехсеllе а реіndrе lа vіе. Крім того, він — „філософ-мораліст", він пошукувач „правди" християнства, він „великий мислитель" і навіть „мученик ідеї", „апостол", що потягнув цілі сотки „толстовців" до в'язниць і навіть на заслання.
Євген Маланюк "Книга спостережень"
В естета О.Пушкіна, у спростаченого графа Л.Толстого, в апостола міського шумовиння Ф.Достоєвского, у циніка О.Блока- в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі стичні вартості; щоб довести, що розбій-не свобода, що душогубство-це любов, що нерівність-це бунт проти Бога, що краса-це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх "за" і "проти", всіх "так" і "ні", всіх "дозволено" і "заборонено", всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це-і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті"
Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя.
Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький О.Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші "гамлети" І.Тургенева, або Обломов та Райський І.Гончарова-безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф.Достоєвского. звихнені істоти А.Чехова. "лишние люди"-ось які є типи московської літератури... Улюблені герої Ф.Достоєвського-це не бунтівники, але "униженньіе й оскорбленньіе", або "страдальнички", які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін).
Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А.Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І.Гончарову-Обломови, ф.Достоєвському-епілептики, Л.Толстому-Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, "бунтареві" М.Горькому- вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це-апотеоза каліцтва, це-бунт- нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це-бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя.
Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси: журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль "тряпичной" душі; знищення і упокорення особистості-ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя.
Вони мали уздоровити світ, Європу, їх-ці нулі-московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи ... чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні "чухонской помеси й массового батожья"? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе. у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок-лише в покорі Л.Толстого. або "пивной скандал" С.Єсєніна. Або "прошение" як ідеал, або "дайош Європу", щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место".
"Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема цієї краси, а с ідея "полезного": нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину. пориву, а є страх життя та "грусть й тоска безьісходная". Бунт С.Єсеніна - це лише московське "озорство"; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда. а лише "озорство деревенского озорника". Він хоче "коленом придавить зкватор" і "пополам нашу землю разломить, как калач", і аж "до Египта раскорячить ноги". І все це "под гармонии пьяной кличи"
Дмитро Донцов
В.Ленін писав перед 1917 роком: "Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі". Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л.Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л.Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л.Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від'ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л.Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П.Сазанович.
Московський письменник Бальмонт пише: "Ф.Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф.Достоєвський називає свій роман "Бєси" майже історичним нарисом. Вустами героя того роману - Верховенського-батька Ф.Достоєвський визнав, що ті "бєси", тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями". Інший дослідник підтверджує: "Ф.Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: "Благослови Боже і прости". Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф.Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації"
Павло Штепа , "Московство", 1968
Подведя столь солидную научную базу, мозговой трест профессора Руднева стал проверять эти теории на практических примерах. Первым делом сняли штаны с великого гуманиста Льва Толстого, заслуженного богоискателя, которого почему-то со скандалом отлучили от церкви, и сиятельного графа, которого сам Ленин называл зеркалом русской революции.
Чтобы не было недоразумений, слово предоставлялось самому Толстому. В своем личном дневнике от 29 ноября 1851 года он писал следующее: "Я никогда не любил женщину... но я довольно часто влюблялся в мужчин... Я влюбился в мужчину, еще не зная, что такое педерастия... Например, Дьяков - я хотел задушить его поцелуями и плакать".
В своей "Исповеди" Толстой писал так: "Я чувствовал, что я не совсем здоров душевно". А в это время второй великий русский писатель. Достоевский писал так: "О Льве Толстом... слышно, что он совсем помешался".
На это Толстой отвечал Достоевскому, что тот сам больной и все его герои тоже больные. При этом подразумевались не больные желудком, а душевнобольные.
"Боже, - подумал Борис, - вот это так обмен любезностями между гениями! "
Чтобы разрешить этот спор, 13-й отдел ссылался на знаменитого психиатра Россолимо, который лечил Толстого и поставил такой диагноз: "Дегенеративная двойная конституция: параноидальная и истерическая с преобладанием первой".
А чтобы Толстому не было обидно, профессора 13-го отдела выкопали каких-то фрейдистов-психоаналитиков, которые при помощи всяких фиглей-миглей высчитали, что в жизни и творчестве Достовского тоже есть некие "тенденции гомосексуального порядка". Так помирили Толстого и Достоевского: оба они правы - оба больные.
Григорий Климов "Князь мира сего"
Люди, жизненными силами которых являются идеи Достоевского и Толстого, не могут создать прочную социальную организацию. Они должны скатиться к условиям полного варварства.
Разумеется, это не означает, что ввоз и перевод русской литературы следует запретить. Невротики могут наслаждаться ей, сколько пожелают, здоровые люди в любом случае будут ее сторониться.
Людвиг фон Мизес , 1927
