pan_andriy (pan_andriy) wrote,
pan_andriy
pan_andriy

арсенал

Військовий арсенал у Новобогданівці знову почав вибухати. Припускають, що через посуху зайнялася трава.
...Як же вона була остогидла та клята трава. Я служив на подібному ракетно-артилерійському арсеналі  , але мабуть дещо більшому. Територія, десь 3 км  х 4 км, по вінця заповнена ракетами, снарядами, порохом і таким іншим вибуховим причандаллям. (Після армії, у воєнкоматі, глянувши на номер моєї частини, мене перепитами чи допускався я до ядерної зброї? Так от шо було в тих окремішніх підземних сховищах...)
  Служба зводилася до нескінченного розвантаження вагонів і вартуванням "аби воно не загорілося".  Тисячі вагонів вибухівки - це вам не жарт. При частині була пожежна команда, з таких же солдатиків строкової служби. Їх ганяли, як хортів. Ми (вантажники)  хоч і втомлювалися фізично, проте хоч якась внутрішня свобода в нас була. Наприклад на Території можна було розстебнути верхнього гудзика і засунути руки у кишені.  Можна було не віддавати честь і не карбувати крок. Не шикуватися строєм і не горлати дурних пісень. Можна було навіть жартувати з лейтенантами і прапорами. За КПП, у містечку, все це , звичайно, зникало. Розвантажували ми ті кляті  ящики (по 80-120 кг) цілорічно, з одним вихідним на тиждень. У неділю зазвичай  - спортивний праздник , тобто біганина у протигазі по периметру, на предмет  отражения условного противника. Неабияке "свято", та все ж не ящики.
Єдиним приводом покинути частину - похорони. В ту місцевість де я служив привозили тіла забитих солдатиків з Афганістану, зі стройбатів, мабуть і самогубців. По закону похорони брала на себе держава, а ми забезпечували "військові почесті" - несли гроба, стояли обабіч нього в караулі, виконували прощальний салют з автоматів. Спершу дуже все це нервувало - довкола сльози, крики матерів, а тебе постійно допитуються чи ти не з Афганістану? чи не товаришував бува з покійним? Доводилося виправдовуватися, що ні, я ось тут поряд в 30 км, і якось воно від того було ніяково. Пізніше, на наступних похоронах вже ніщо тебе вже не зачіпає і тільки й думок, аби швидше погодували.
  З травня по жовтень вихідних не було. Після вагонів (до 18-ї) і до самої ночі ми косили, збирали і вивозили ту саму траву, аби вона раптом не зайнялася і не наробила лиха. Дощової ночі  нас піднімали по тривозі і розкидали по всій Території.  Ми мали спостерігати чи не гримне де блискавка. Тоді треба бігти до телефону і викликати пожежного потяга, а він постійно напоготові. 
Салабони звичайно втрачали по 15-20 кг ваги вже за перші місяці. Ходили як примари, хиталися від вітру, "шугалися" своєї тіні. Ця доля не обійшла й мене. Постійного місця у столовій у мене не було, я харчувався за тими столами , де були люди в наряді.  Тому перші півроку за свою пайку довелося буквально битися, бо на неї претендували інші, мовляв їжа для нашого столу, а ти хто такий?. Що й казати були мені непереливки.  Нескінченне миття казарми, прибирання снігу (півночі одні згрібають купу - там, інші півночі - перекидають її назад) , розвантаження вугілля  -- все це уночі.  Тільки й думок, аби бодай шось вкинути до рота і хоч трохи поспати. Їжа - перловка з комбіжиром, кілька у томаті, чай/компот, й так місяцями. Прихопиш бувало недоїдену дідами скибку, заховаєш її нишком до рукава...  та шо там казати.
Якось ми працювали по 15-16 годин на добу (снаряди, порох, бетонний вузол, щебінь, вугілля, "колючка") і за якийсь місяць зовсім видохлися.  Солдатики "посипалися". Той пальці зламає, в того меніск на коліні, у того диски на хребті повискакували, тому біль руки викручує - стогне ночами, а той раптом візьме та й здуріє - зніме ремня і почне гамселити усіх довкола бляхою --   довелося зв'язувати. Зрештою кількох солдатиків комісували по інвалідності. І от  у один із днів ми застрайкували. О 18-й годині пішли у казарму, на все начхали  і полягали спати. Діди, звичайно, -- у ліжка, а салабони, яким навіть й сідати заборонено (тому у салабона ззаду на штанях чорна полоса від чобіт - сидить лише навпочіпках) - полягали прямо на підлогу,  хто де. Лягли і поснули. Прибіг черговий офіцер по частині, і замість того, аби  надавати стусанів, викликати прапора, вишикувати усіх на плацу, випаскудити останніми словами і погнати на роботу... він мовчки попереступав сонних салабонів, порухом руки заткнув рота переляканому дневальному - не галасуй, - і пішов собі геть.  Це був чи не єдиний вияв людяності , з яким я стикнувся в армії за два роки.
Ми вийшли на роботу наступного дня. Нам зорганізували додатково чай + булочку. Хоч щось.
Нашу понаднормову роботу радше за все закривали на цивільних, а гроші керівництво ділило поміж себе. Все вказує на те.



Так шо трава поміж штабелями, як Новобогданівці,  у нас не загорілася. У нас загорілася компресорна станція.  Вона була якраз поряд з цехом, де з утилілованих снарядів виплавляли тротил. Хтось щось вчасно не вимкнув, поплавилася ізоляція - от вона і загорілася. Справа була взимку, мороз був під мінус 20, але від нас аж парувало - від адреналіну.  Ми заскочили усередину, почати викидати шафи, меблі,  ще й зопалу вікна повибивали. Проте полум'я було таке, що мусили втікати. Пожежна машина під'їхати не змогла -- дорога була закладена купою брухту. Ми налетіли на нього як мурашки і розтягли врізнобіч за якісь хвилини. Пожежники подерлися із сокирами на дах, пробили дірку в шиферині, але спрямувати туди шланга не встигли, бо  почали вибухати компресорні котли. Вибух був такої потужності, що зруйнувалися стіни і впав дах. Це і загасило полум'я. На щастя ніхто серйозно не постраждав.
Іншого разу зайнялася цистерна з бензином. Поряд було 20 вагонів з порохом, тому цивільні,  з машиністом на чолі, одразу накивали п'ятами. І це правильно, бо на дідька воно кому треба? Тому гасити довелося нам -рабам Советской власти. Шланги з пожежної машини виявилися  закороткі,  довелося відчіпляли вагон і перекочувати вагони вручну (ломи під колеса  - і хукай, дай боже здоров'я). Погасили майже голими руками - закидали піском, і залили піною, коли дотягли шланга. Це трапилося одразу після суботньої бані , тому  чистеньке (неробоче) хебо геть забруднилося в мазуті. Довелося відмочувати його у солярці. "Як згадаю - злюсь."


Неочікувано для себе я став замком. Поцарював може тижднів зо два і відмовився. 8 рублів замість 7 - не бозна який стимул. Та й совісно: салабонів замало, на все їх не настачить, вони й так плачуться й ходять чорними. Після моєї відмови прапор передав владу банабакам,  від чого невтішні салабони звичайно стали ще чорнішими.   До  акорду, та й на акорді, я був просто бугром, що теж непогано. По дембелю мені дали сержанта. "На дідька?" подумав я, і не минуло й року як мене знову на кілька місяців забрали до війська на цей раз у партизани.
...Банабаки таки зламали мені носа. Але то інша історія.


Якось ми вантажили на переплавку латунні гільзи від снарядів. Стояли вервечкою 15-20 чоловік від штабеля до вагона, і кидали їх  один одному. Рухи відпрацювані до автоматизму - вловив, розвернувся, кинув далі, і так година за годиною.  Час от часу процес припиняється, по ланцюжку  лунала команда - "не кидай".   Наступний за мною не послухався і автоматично кинув. У такім випадку свою гільзу треба кинути під ноги, а чужу зловити. Я своєю гільзою прикрився, а кинута мені відскочила і так дала по зубам, що в очах потемніло.  
...Лікування того переднього зуба затяглося на роки, пломба за пломбою, аж поки він нещодавно не зламався під корінь. Довелося ставити коронку. Загалом все обійшлося під 300 доларів. І чому я, дурень, не кинув ту гільзу?
Лікування хребта позаторік затягло  чи не утричі більше. Дякувати лікарям обійшлося без операції.
За ці гроші тепер від армії було б дешевше відкупитися :-/.


Один із офіцерів, розказував, що був на на комплексій перевірці в такій же частині як наша, тільки на Далекому Сході. Він був відповідальний за протипожежну безпеку. Зазвичай перевірка триває з тиждень. По закінченні - грандіозна пиятика, яка власне і була головним номером програми. Отже прокинувся той офіцер серед ночі від відчуття,  що його неначе гамселять ногами по голові. Виявилося, що довкола все вибухає: ПТУРСи летять над головами, штабелі зі снарядами розлітаються - все як у тій Новобогданівці. Офіцер хоч який був п'янющий, а  притьмом метнувся шукати генерала, у якого були підписані ним напередодні акти перевірки. Видер папку з рук генерала, тут таки подер на шматки акта ("противопожарное состояние удовлетворительное")  і тільки після цього з чистим сумлінням побіг ховатися у якесь укриття.
Коли він це розказував, ми аж знетямилися від реготу.

Subscribe

  • бабы доведут до цугундера

  • переправа-переправа

    "Мертвых на утлом челне через темный поток перевозит. Бог уже стар, но хранит он и в старости бодрую силу." -- Вергилий Харо́н — перевозчик душ…

  • попаданец

    «Попаданчество» — распространённый приём фантастической литературы, связанный с внезапным переносом героя в прошлое, будущее, на другую планету, в…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 6 comments