pan_andriy (pan_andriy) wrote,
pan_andriy
pan_andriy

вибухи ненависті Олександера Фльорука

Олекса́ндер Смо́трич (насправді — Олександр Іванович Флорук-Флоринський; * 28 квітня 1922, Кам'янець-Подільський —† 13 грудня 2011, м. Фергус, Канада) — український письменник в еміграції: прозаїк, поет, музикант. Належав до кандидатів у члени Мистецького українського руху (МУР). Емігрувавши до Канади, не належав до жодної партії, не був членом літературних спілок чи об'єднань.
Справжнє прізвище — Флорук (Фльорук). Псевдонімом узяв назву річки Смотрич, на якій стоїть рідне місто поета — Кам'янець-Подільський.

 Першим критиком Смотричевих оповідань був класик української літератури Володимир Винниченко, який навертав його до раціональної парадигми прозописьма. В 1949 виїхав до Канади. Працював в лікарні, на залізниці, 1954 року влаштувався вчителем музики, затим професором по класу гри на піаніно в Торонтському університеті. В Канаді власним коштом видав декілька збірок оповідань і віршів. Декілька останніх десятиліть мешкав на хуторі за 100 км від Торонто за визначенням автора «на старій, порослій лісом, фармі».

http://uk.wikipedia.org/



Про самвидав на іншому континенті, про ненависть, про новітню поезію і про інші речі і нації
Юрій Шевельов

1975 N09, Мюнхен

"З віршами виливаю в світ чашу трутизни,
Гіркі мої слова печуть і ятрять рани.
Гіркота, створена з крові та сліз вітчизни,
Не вас хай роз'їдає - а лише кайдани."
Adam Mickiewicz. Do przyjaciół Moskali.



Переді мною чотири книжки. Книжки? Зошити? Автор: Олександер Смотрич. Одна зветься Вірші. Друга зветься Вірші, збірка друга. Третя — Вірші, збірка третя. Четверта — 1933.  Роки видання позначені: 1974 і 1975. Місце видання не позначене. Сторінки не нумеровані. На кожній книжці стоїть: Сам видав. Еміграція не має державних видавництв. У певному сенсі кожне видання — само-видання. Якщо це спеціяльно підкреслюється, це демонстрація. Виклик. Справді, чи яке-небудь з наших більш-менш устабілізованих видавництв узялося б видати ці вірші?

У Росії й російських колоніях самвидав карається роками й роками вилучення з життя. На еміграції автора, що порушує приписані табу, не посадять за ґрати. Але на нього чекає або змова мовчання або брутальна критика, а далі вилучення з суспільного життя. Подивіться, в яких оксамитових рукавичках дехто з поетів Нью-йоркської групи трактував дещо з забороне­них тем і як сумно це закінчилося. Виглядає, що вони більше не ризикують. Але література, що не ризикує, перестає бути літературою.

Самвидав Смотрича порушує багато заборон. Деякі суто українські. Він уживає, наприклад, нецензурних слів. (Ні, не тих, ’’найгірших” ). Деякі загальні другої половини двадцятого сторіччя, коли всі мусять бути однаково добрі і всі всіх люблять, а тим часом більші спокійно жеруть менших. Виходить, що самвидав ніби потрібний.

Ця стаття має кілька тем і кілька адрес. Хоч нас навчають, що добра стаття має бути однотемна і з одним адресатом. Але що ж зробиш, коли в житті нашому одна тема перепліскується в іншу. Може, бунт потрібний і тут? Вірші Смотрича теж кількатемні. Адреса в них, правда, одна: та, що в Шевченковому Посланиї, — до юродивих дітей України, що оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують.

З тем Смотричевих одна несподівано стала дуже злободенною. Почнім із неї, хоч вона в нього зовсім не центральна. Кілька видатних представників російської найновішої еміграції останнім часом прилюдно освідчилися в любові до українців. За що нас люблять, з першого погляду не зовсім зрозуміло. Адже мови української вони як правило не знають, а про культуру мають уявлення хіба з випадкових вражень і джерел другої руки.  Хіба за карі очі й брови шнурочком? Чи за хахлацькі журливі пісні?

Українці тут у відмінному становищі. Вони вивчили російську мову і знають російську літературу. Не завжди тому, що хотіли; а тому, що були до того примушені. Колонізовані народи знають колонізаторів. Колонізатори не знають колонізованих.

Освічені араби в Тунісі говорять по-французьки й читають фран­цузьких письменників. Скільки французів у Парижі можуть похвалитися тим самим супроти арабів? Нам посилаються на спільні страждання. Це правда, що не тільки українців, а й росіян заганяли до колгоспів, навчали співати в тон, перетворювали на  яничарів проти власного народу, засилали на каторги Маґнітогорськів і Ґулаґів і виморожували на смерть у снігах Фінляндії, яка чомусь ніяк не хотіла перетворитися на російську колонію.

Але Мороз у Владімірі за ґратами, а Солженіцин на волі за кордоном, росіян випущено чимало, а з українців нікого.
Російська церква існує, хоч і жалюгідно, а від обох українських на поверхні і сліду нема. Росіяни не вивчають жадної мови своїх колоніяльних народів, а українців 'русифікують з дитинства. Росіяни можуть вільно вживати своєї мови в Росії і в її колоніях, а українці не можуть говорити своєю навіть у власних містах, щоб не викликати негайно провокації або знущання. У російських університетах не заборонили викладів російською мовою. Російську мову не пристосували до української, проскрибуючи сотні слів і виразів.

Росіяни мають свою історію і історичну славу, а в українців історію забрано. Пушкін і Турґенєв виходять повністю, а Шевченко, Франко й Леся Українка цензуровані. Росіяни не мусять говорити про свою меншевартість, а українці не можуть написати жадної статті, поезії або роману, не підкресливши, що, мовляв, росіяни вищі й кращі.

Це лише кілька фактів з культур­ ного життя. А історики й економісти додадуть стільки, що й на воловій шкурі не списати.

Коли логічні арґументи падають, наперед виходять біогра­фічно-біологічні. Несподівано найбільший з російських еміграцій­ них письменників вирішує потрібним і своєчасним довести до загального відома, що його дід був українець. Арґумент щонайменше двосічний. Дід був українець, унук — росіянин. Унук ще пам’ятає діда. Правнук його не знатиме. І так пам’ять про українськість западеться, — і всі ’’славянские ручьи сольются в русском море”.

Це той самий комплекс, що спричинив позитивне ставлення Максима Горького до перекладів Коцюбинського російською мовою, але викликав вибух обурення, коли постало питання про переклад Горького українською. Бо перше — веде колонізованих до Росії, а друге — підкреслює їхню незалежність.

Суб’єктивні наміри в недавній заяві могли бути найщиріші й найчесніші. Але росіянам час усвідомити, що нове слово вони можуть сказати не декляраціями про любов до українців. Ці тривають уже не одне сторіччя і хоч-не-хоч сприймаються на історичному тлі. Петро І любив нас, коли палив Батурин, і Катерина II, коли знищувала Гетьманщину й Січ.

Нове слово — якщо вже йдеться про публічні деклярації — може і повинно бути тільки одне: беззастережне визнання повної незалежности України на всій її адміністративній і етнографічній території. Чи багато росіян психологічно готові прийняти становище, коли щоб поїхати до Харкова чи Одеси, росіянин мусітиме прийти до україн­ського консульства в Москві, чи Ленінґраді, чи Солженіцинселі десь у нетрах Сибіру, — де там буде тоді столиця нової Росії — і дістати візу українських господарів землі української, як він робить, коли хоче поїхати до якоїсь там Англії чи Албанії?

Молодий Шевченко мріяв про те, як ’’житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля” — пізніші події навчили його, а ще більше навчили нас, що це не можливе. Сподіваймося, що прийде час, — дай, Боже, — як прийшов між колишніми ворогами Америкою й Канадою, — вільного переїзду людей, але — не забуваймо — через кордон.

А тим часом ми не хочемо від наших пшияцюл-москалі освідчень у коханні (’’Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев и барская любовь” ). Можна росіянам освідчуватися в любові до французів, еспанців, папуасів, кого вони хочуть. Бо там не можна запідозрити їх у прихованих намірах. Але до колонізованих народів Росії, — ні, краще утриматися від таких заяв. Коли удав тримає ягня в своїх обіймах, непристойно йому заявляти про свою любов до ягняти, навіть якби він мав намір те ягня випустити. Будьмо одверті: українці бояться таких заяв.

Нехай це перечуленість. Вона має свої історичні підстави. Українці російського виховання пам’ятають про ту любов росіян до інших націй, що її оспівав Блок у ’’Скитах”. Любов аж доти, доки  ’’хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных наших лапах”
.
Ні, від росіян доброї волі ми хочемо тільки повного невтручання в українські справи. У вас держава, і мова, і культура — і в нас держава, і мова, і культура. Історія склалася так, що мости між Україною й Росією висаджені в повітря. Це може бути сумний факт, але факт, що його росіяни як група мусять визнати.

Тільки після такого визнання можна почати будувати нові мости в атмосфері нового — і перевіреного — довір’я. Після такого визнан­ня від росіян доброї волі як осіб і може груп ми сподіваємося зацікавлення й співчуття до української визвольної боротьби, інтересу до української літератури й культури, приятелювання й взаємодопомоги. Мало не кожний з нас радо матиме друзів з-поміж росіян доброї волі. Але нехай не люблять нас усіх гуртом. Зрештою, чи всі ми такі добрі й гарні?

Усе це — велика і самостійна тема, і до того ж публіцистика, а наша головна тема сьогодні — вірші. Отже, до них повертаючися, цікаво, що Смотрич ніби передбачив цю кампанію любови і ще рік тому відповідав на неї:

За що ненавиджу тебе, Росіє?
За все! А головне за те,
що любиш так по-братньому мене.


(Тут і далі я часом міняю пунктуацію автора). А постать освідчувача саркастично втілив в образі своєї старої вчительки, що об’їздила всю Европу, грала Чайковського на роялі, картала свого учня за "ломанный язык” і —з обуренням протестувала:

’’Что значит украинец? Стыд!
Ведь русский каждый, кто не жид!”

Так, зрікшися любови, ми приходимо до дальшої теми, в лоб зформульованої в попередній цитаті. Теми, що є одна з головних у віршах Смотрича, що сьогодні цілком нецензурна (не в статевому сенсі) і напевне потребувала самвидаву. Вона почнеться віршами, але приведе нас знов до публіцистики, вдруге і — сьогодні — востаннє. Ця тема — ненависти. Вона проскрибована, але вона існує, і краще, щоб вона виявилася. Література бере фальшивий  тон, коли її замовчує. Це річ абеткова. Але Смотрич іде куди далі. Він не просто пише про ненависть. Він ненавидить. Він виступає  речником теми і почуття. Об’єкт його ненависти — передусім Росія:

Ви кажете — есересер,
а я кажу — Росія.
Ви кажете уересер,
а я кажу — Росія.
Ви кажете — царизм нас жер,
а я кажу — Росія.
Ви може не повірите тепер —
колись повірите — Росія.

Це також історія Росії, від Петра, що прорубав вікно до Европи, — ” і смородом страшним війнуло у Европу”, до Леніна, що дістав не кращі епітети, і ’’генсека”, що ’’свою дружину-суку задавив”. Також російська пісня, що її 

ваньки тягнуть в унісон єлейно, тихо, прісно...
то знову бугаєм
на пельку всю,
і ’’даже очень-очень ліхо”.

З жахом і огидою Смотрич бачить, як Росія принесла до Европи новітню дев’яту симфонію на гармошці, —

коли кацапи лізли на райхстаґ
чи ґвалтували німки біле тіло

і як

коли зустрілись в небі спутники радянські,
у космосі матюк кацапський,
як прапор Леніна, повис

і як, діялектично (образ Смотричів), культура співпрацює з кулеметом:

Кого не можна кулею в потилицю спинить —
культурою, як з кулемета будуть бить.
Толстим, для прикладу, чи може Достоєвським,
ще й Гоголя в додачу приплетуть,
в балет і оперу вас поведуть
і там продемонструють вам Ромео і Джульетту.

Механізм і наслідки цієї співпраці показані в образку ” В університеті на славістичних студіях”.

Дискусія, література —
якась ряба студентка-дура
блискуче Достоєвського
до Горького рівня.
Студент, в якого перша
пухом борода, — замислено
у носі колупа.
Для всіх — китайська грамота
Росія і культура,
й не вдієш тут, як Ванька каже —
ні х..,
У клясі світло, затишно і тепло —
спітніла лисина професорська
сія.

Було б неправдою, якби хтось сказав, що вірші Смотричеві виявляють ненависть тільки до абстрактної Росії. Через вінця вона переливається в ставлення до росіян на Україні —

Вже не реве,
лиш стогне Дніпр широкий,
кацап ” Ей ухнєм!” завива,
і матюками гне
при місяці і сонці,
й на пляжах
жирні ж... гріє кацапня.


(в автора не крапки, а слово повністю), — і завершується, ніби в перифразі з Достоєвського, мрією про час, коли на землі не буде
росіян: у вірші ’’Кацапам” Смотрич пише:

Мені від вас належиться вінець!
Що ж, будьмо щирі і відверті.
Коли ви будете на порох стерті
і сморід ваш розвіє вітерець —
ви лишитесь до дня останнього Землі
в моїх нікчемних віршах, мов боги,
по-справжньому безсмертні.

Вибухи ненависти в віршах Смотрича страшні. Вони тим страшніші, що це не тільки вияви почуття, сліпого й неконтрольованого. Вони також — виконання обов’язку:

Хотілося б мені про інше щось писать,
лишити жах і віковічну чорну сварку.
Та не годиться ситцем веселеньким драпувать
порожні вікна катафалька.

Вірші є вірші, а політика є політика. Не улягає сумніву, що ні одна визвольно-колоніяльна війна не обійшлася без ненависти як однієї з рушійних сил. На Україні ненависть тліє віддавна. Шевченко відтворив її в образі —

Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє —
Іскра огню великого,
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник,.
Часу дожидає,
Злого часу.

Першим обов’язком першого українського національного уряду буде оборонити російську меншість на Україні від виявів ненависти, як уряди Тунісу й Марокко, після перемоги, оборонили французьку меншість. Чи це можливо? Пушкін ненавидів царя й царизм. Йому належали слова:

Самовластительный злодей,
Тебя, твой род я ненавижу.
Твою погибель, смерть детей
Со злобной радостью предвижу.

І все таки він знав, що кінець царизму буде чорним роком Росії:

Настанет год, России черный год,—
Царей корона упадет.

Новітня російська еміграція з жахом відкидає перспективу нової революції, що, мовляв, перетвориться на війну всіх проти всіх. (Ще одна спроба вмотивувати потребу зберегти Російську імперію). Але, більше, ніж декому видається, ексцесам ненависти й жорстокости можуть запобігти самі росіяни. Ці ексцеси виявляться безпредметовими й непотрібними, коли росіяни щиро й послідовно зречуться своїх претенсій на Україну в її цілості.

Не збереженням імперії, а визволенням колоній можна осягти міні­муму жорстокости й насильства. Чи росіяни спроможуться на це? Сумнівно, але... Спробуймо осягти цього. Не переносьмо політики до літератури. Не переносьмо її до наших особистих стосунків. Але й не засуджуймо літературу, якщо вона — бодай у самвидаві — наважується назвати речі своїми іменами й прориває липке павутиння облудних фраз, які давно вже нічого не значать на великій частині земної кулі. Це її обов’язок, а солідаризація з почуттями нехай нераціональними небажаними й небезпечними — її право.

Тим більше, що в даному випадку ці почуття мають коріння в історичному ґрунті. Ця стаття не повинна бути безконечною (хоч тема її чи не така), і публіцистична частина її має скоро добігти  кінця. Тому я не буду ані цитувати, ані аналізувати докладно причин ненависти, як вони показані в Віршах Смотрича. Це страшний рахунок. Голод, колективізація й так зване розкуркулення як акти нищення національної субстанції й розтління '"душі народу й одиниці — теми не нові, але в образках’’Віршів” і ”1933” вони виступають у конденсації, лаконічності, іронії, пронизаній болем, з такою силою, як рідко коли. Деяке уявлення про цю манеру напівфейлетонну, напівгістеричну, де читач не знає
сміятися чи ридати може дати чотирирядкова ’’Дума” :

Гей, енкаведе та й Енка веде!
Гей, гей, та й в енкаведе...
Ой та й гей — тепер не те!
Сидить Енко в каґебе!
Гей...


— де в двох рядках схоплено тему терору й нищення, в двох — розтління людської душі.

Тут ми переходимо до другої теми, другого об’єкту ненависти й справжнього адресата віршів Смотрича. Бо це було відхилен­ням автора цієї статті — звернутися до пшияцюл-москалі із закликом схаменутися й стати людьми.

Адресат віршів Смотрича — це насамперед той українець, якому виїли душу й волю століття колоніяльного животіння й пристосування. Як колись у Шевченка, він — об’єкт сатири й ненависти і — любови. Хоч останньої сам автор може й не усвідомлює.

Розрахунки поетів з філістерами — річ такого ж давнього віку, як сама поезія. Історія спорядила Смотрича змінами ракурсів. Той, хто позавчора пристосовувався до радянської системи брехні (когорта холуїв у мрії про ордени, а ось діди, що, повернувшися з першомайської демонстрації, ревуть про Дніпро, ’’хоча й співать не мали дуже рації” , а ось випущений з в’язниці, що оповідає рідним про те, що зуби йому... повипадали від цинги, і десятки образків, гострих як голка), учора був із німецькими окупантами  (коли ц я ’’європейська гидь вкривала трупами лани широкополі” ), сьогодні — бачить у блаженному сні

садок вишневий —
Божий рай,
і молодість її усю,
і, як не дивно, старз енд страйпс,
і ще —
останній телевіжен коментар.

...

Загиджене граками гасло й на Сталіна —
вождя якийсь лише натяк.
Тепер тут парк культури й відпочинку —
оркестра в раковині грає краков’як.

Танцює парами, зальотисто і шпарко,
напівголодний босий молодняк.
А під землею — довгими рядами
постріляних напівзогнилий прах...

І мертві шкірять зуби все ще білі
і байдуже дірками дивляться незримо
замість очей, що їм повиїдав вапняк.
Від сміху, тупоту і крику

у кожного забитого легесенько
дрижить кістяк...
Ачей їх, мертвих, може навіть веселити
нащадків їхніх хамський краков’як.


Обставини конкретні, образи розпечені до білого жару попід холодною, удавано холодною поверхнею, але тема моя-хата-з-крайства, тейк-іт-ізі і скільки їх там відповідників у всіх мовах світу, і конф лікт — вічні. І нерозв’язні. Одначе звучання цієї теми має те значення в випадку віршів Смотрича, що бере читача з політичного до етичного рівня проблем. Окупанти міняються, підлість, ницість і байдужість лишаються, і рефреном могло б бути Тичинине — ” Як страшно! Людське серце докраю обідніло” .

Ми визнали Смотричеві право на ненависть (” Що ж, тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив” ). Визнаємо тепер право на презирство. Лишається визнати право на песимізм. Тільки малі літератури бояться песимізму. А в українській літературі обов’язковий оптимізм діє отруйно десятиріччями). Є, правда, в Смотрича один вірш про майбутнє в сім’ї вольній, новій. Але це тільки музична варіяція на евченкову тему. Багато його віршів — такі варіяції, як у музиці. Поза тим, — ось підсумок нашої історії:

Задовго спали ми,
і натирали чоботи
старим смердючим салом,
і вірили у житія святих,
акафісти й псалми,
які нам грамотні дяки читали.
І вірили ще в силу молитов,
якими ми Пречисту Діву
щедро дарували,
і з вірою у Господа Христа,
померлого колись за нас,
ми в тридцять третій
пухли й помирали.

(Чи треба розшифровувати, що грамотні дяки — це ще і Драгоманов, і Донцов, і Ленін, і Гітлер — і так далі? І що тридцять
третій — це не тільки тридцять третій?). А ось — візія майбут­нього:

Молись, молись, народе мій —
обкрадений, оббреханий, доведений
кацапами до божевільного відчаю.
Ачей тобі колись,
за щирі й теплі молитви,
веселий реквієм сам папа римський
проспіває.

А любов, що має ховатися за ненавистю? Її прояви рідкі, як промінь у сльотавий осінній день. До замучених куркулів. До знищених голодом селян. До останніх партизан (’’Утрьох востаннє налетіли на село” ). До постріляних жидів. Інакше кажучи, до тих, кого нема. І тільки раз — до ще живих жебраків коло цвинтаря:

Якби ж то знали ті,
що милостині не дають,
яка то радість милостиню
подавати!

Любови Смотрич соромиться й уникає. Вона перебуває незримо в білому гарті його ненависти і в колючій нещадності його презирства. Справа в тому, що після Вінниць і Катинів, Бухенвальдів і Освєнцімів і в добу Владімірів автори віршів стали соромитися любови і ховати її. Так само, як вони уникають — у поезії — поезії. (Мушу зізнатися тут, що, писавши цю статтю, дуже трудно було ніколи не вживати слів поет і поезія. Але я уникнув їх). Це останнє проголошене вже в початковому вірші:

Вибачте мені, коли
знайдете в книжці цій
замість поезії помиї, —


і іронічно-пародійно розшифроване в одному з останніх:

Мені б хотілося
сонетом часом писануть,
ще й так, щоб із сонету того
вийшла делікатна перла,
та ув очах у мене каламуть,
і, мабуть, бачите самі,
що вже моя рука,
сказати б,
не туди поперла.

Не конче треба вірити авторові в кожному слові його заяв. Зокрема слід мати сумнів щодо помий. (Так Міцкєвіч називав свою поезію на російські теми келехом отрути — У XIX сторіччі поети були ввічливіші в виборі слів і образів). Але огида до того, що він зве ’’дурноверхі трелі в лозах солов’я”, — щира й послідовна.

У цьому теж Смотрич — автор своєї доби. Доби, що поставила природність (чи ’’природність” ) понад красу, що манжети на штанах заступила торочками псевдозношености, а штучну згортку на тих таки штанах серією псевдодір і псевдолаток, що заповзялася звести поетичну мову з котурнів вишуканости й понадбуденности до словника й синтакси пересічного дикуна з сучасного великого міста. Звісно, все це культивоване, навмисне, а значить — нова естетика, а значить — нова штучність, як штучне всяке мистецтво (не дурно поляки й звуть його штука), і тим
штучніше, чим більше воно проголошує природність.
...
Мабуть, Смотричевих віршів таких, як вони є, й не було б без проміжної ланки цієї групи.Але тут схожість кінчається, а відміни починаються.
Позбувшися метру, рими й інших прикрас традиційного вірша радикальніше, ніж Смотрич, поети Нью-йоркської групи пустилися в плекання пишних квіток метафори. Відкинувши й просто викинувши позалітературні проблеми й сюжети, вони (не всі, не всі) піднесли проблематику самодостатньої літератури. Вони зненавиділи українську літературну традицію в її — незаперечно переважних — сказати б, рустикальних виявах. Недурно по-своєму першорядний Лукашів переклад поезій (а таки поезій у цьому випадку) Льорки підпав під кільпа разів повторений вирок смерти.

....

Коли б зібрати зуби всі,
що були повибивані
в застінках большевицьких,
то можна було б з’їсти
цілий світ і закусити сонцем
з апетитом молодої кицьки.

...
Це, мабуть, у полеміці з Сосюрами-Ситниками Смотрич написав вірш
’’Наша мова” :

Це мова не легка —
вона як гній, як згноєна солома,
як дідові долоні в мозолях,
у ній вчувається упевнена хода
й важка повільна мова
розсудливого дядька-хазяя.

За фасадою кострубатої розмовности й виставленої на показ антипоетичности вірші Смотрича живуть і говорять недоговоренням, натяком, притушкованими перегуками ідей і образів, вовчим вискиром іронії.

Як помру —
не поминайте,
свічок не ставте,
не кадіть,
бо ваші поминки
такі ж тривкі,
як ви, кадило і свічки.
...

P.S. Прошу вибачення в українських еміграційних читачів, що не знають російської мови, за купу російських цитат на початку цієї статті. Ця частина статті адресована також російським читачам, і мені не хотілося приховувати того, що інтеліґент колонізованої Росією нації може без труду й напруги говорити російськими цитатами з кожної нагоди. Чи є такі російські автори — навіть з тих, що люблять українців, що могли б вільно оперувати українськими цитатами?

З тієї ж причини всі російські цитати наведені навмисне з пам’яті, отже, в них можуть трапитися дрібні неточності. А втім це напевне марний захід, бож, як відомо, ucrainica non leguntur /українською не читаю/. Нас люблять без нас.

Suchasnist/1975_N09_177.pdf

Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 7 comments